Судячи з усього, говорити про необхідність впровадження суспільного телерадіомовлення після кожної наступної зміни вертикалі влади – стає традицією.

Дискутувати почали на цю тему на початку 2005-го, відразу після “помаранчевої революції”. Інтенсивно й багатоголоссям. Настворювали тоді комісій, збудилися профільні громадські організації, кілька конференцій провели. Воно б і нормально, якби слідом за цим пішли справи: ухвалення нового закону й ухвалення рішення про впровадження суспільного мовлення із прописуванням усього алгоритму.

Врешті-решт ідея із суспільним телебаченням тоді загнулася.

Пояснення наводять різні: відсутня законодавча база, брак досвідчених професіоналів. Але насправді причина одна – органи влади, і передусім парламент, по-справжньому ніякого суспільного мовлення не хотіли.

Точніше – вони просто не уявляли, що це таке. А від невідомого легше відмовитися, ніж його вивчати й впроваджувати.

П’ять років потому відбувається повернення до ідеї створення Національного суспільного телебачення і радіомовлення – НСТР. Тепер вітер дме з боку адміністрації президента й Громадської гуманітарної ради при президентові. Звісно, що безпосередньо цією справою опікується Ганна Герман.

Важко сказати, чи вдасться хоча б цього разу, нарешті, запустити це багатостраждальне суспільне мовлення. Швидше за все, достеменно цього не знає ані Янукович, ані Гуманітарна рада, ані сама Ганна Герман.

Проте привід поговорити є.

Бо 29 червня на вулиці Банковій запропонували на наше обговорення документ із назвою “Концепція створення Національного громадського телебачення і радіомовлення”.

Перша частина документу – суто декларативна. Там правильні тези про “інформаційні потреби громадян”, “контроль громадськості”, “вільне висловлювання своїх поглядів і думок”… Що тут обговорювати? Все ясно й природно!

Але головні камені спотикання – в іншому.

Насамперед це правовий статус суспільного телебачення, способи його фінансування і Наглядова громадська рада. Ось тут є навколо чого ламати списи.

Візьмемо пропоновані концепцією джерела фінансування. Це держбюджет України; надходження від рекламної діяльності; продаж власного інтелектуального продукту та авторських прав.

Але ж тоді чим усе це відрізнятиметься від стану речей із Першим національним?

Та нічим! Бо хто фінансує, той впливає на формат і наповнення ефірної сітки. Отже, шеф суспільного телеканалу знову потрапить у політичну залежність від уряду та вкрай заполітизованого парламенту, які ухвалюють національний кошторис.

Утім, без казенних коштів, нажаль, таки не обійтись.

Хай будуть, але лише на конкретно прописані статті видатків. А точніше – на одну єдину статтю: фінансування експлуатації мереж передавання сигналу. Держава має цю коштовну справу взяти на себе. Цим самим вона забезпечить гарантії технічного функціонування суспільного ТБ, і продемонструє свою добру волю в цій корисній справі. Але при цьому не матиме вирішального випливу на ефірний контент. Хоча, звісно, за бажанням і цей технічний важіль можна використати для політичного тиску…

Усі інші витрати, у тому числі на виробництво, кадри, зарплату менеджменту – в жодному разі не можна компенсувати за рахунок держбюджету, з названих вище причин. І це має бути однозначно прописано в законі, або урядових постановах.

Інші джерела фінансування:

– реклама, у невеликій кількості, але дуже дорога;

– спонсорство;

– абонентна плата від глядачів.

Врешті-решт саме абонплата має стати основним джерелом грошових надходжень. В уряді вже порахували – з кожного громадянина по 1-2 гривні на місяць, і буде суспільному телебаченню щастя.

І не треба підписувати договори з усіма домогосподарствами. Треба у добровільно-примусовому порядку підписати договори з кабельними операторами. Вони, в принципі, не бідують, тож хай виконують соціальне навантаження – безкоштовно приймають і перераховують абонплату від населення за можливість дивитися вільне, незаангажоване суспільне телебачення.

Ще одна позиція в концепції, з якою категорично не можна погодитися – це спосіб утворення Наглядової ради.

Нині пропонується така схема:

“Нагляд за діяльністю Національної суспільної телерадіокорпорації України здійснює Наглядова рада, яка формується по одному представнику від: президента, кожної фракції ВРУ, кабміну та загальнонаціональних громадських організацій”.

Категоричне на це ні!

Бо сама дефініція суспільного мовлення полягає в тому, що це мовлення, власне, як не дивно, суспільне. Тобто – не обтяжене політичними та олігархічними тиском і контролем. Тому й контролюватися має інститутами громадянського суспільства, а не інститутами державної влади.

У згаданій Громадській раді може бути лише один представник від органів влади – уповноважений представник нацради з питань телебачення і радіомовлення для нагляду за дотриманням чинного законодавства щодо телерадіомовлення. У крайньому випадку можна ще додати уповноваженого представника від уряду – для нагляду за використанням державних коштів, спрямованих на забезпечення передавання сигналу.

І все! Крапка!

Категорично ніяких представників ВР, тим більше – від кожної фракції! Вони ж спаскудять зсередини всю ідею суспільного мовлення.

Це лише кілька зауважень до запропонованої концепції, наявність якої, наголошую, є позитивним фактом. Ще окремо слід проаналізувати чинний закон “Про систему суспільного телебачення і радіомовлення “, ухвалений Радою і підписаний Кучмою ще в 97-му році.

Але то вже тема іншої публікації.

Руслан Кухарчук, журналіст, президент Асоціації “Новомедіа”, спеціально для УП

07.07.2010.