В усіх українських виборчих кампаніях є кілька традицій, які мене відверто дратують. Це суб’єктивно, звісно. Але дозволю собі висловитися коротко про кожну з них.

Дурна традиція N1. Постійно змінювати виборчий закон за кілька місяців до голосування. І коли йдеться про справжнє вдосконалення з урахуванням вимог часу – то “ноу проблем”. Але у більшості випадків то є кон’юнктурні зміни, зумовлені політичною, а не правовою доцільністю. У більшості випадків – це змови між найпотужнішими гравцями на політичному полі.

Дурна традиція N2. Регулярно збільшувати заставу для участі у виборах. У такий спосіб, фактично, порушується гарантована Конституцією рівність можливостей для всіх громадян України. Адже не всі кандидати можуть заплатити 2,5 мільйони гривень, щоб балотуватися, наприклад, на найближчих президентських виборах. Виходить, що у нас всі рівні у можливостях, але ті, в кого є 2,5 мільйони гривень – рівніші.

А ще ця традиція стискає олігархічний зашморг на шиї тієї чи іншої партії або ж кандидата. Загальновідомо, що майже ніхто з наших політичних лідерів не здатен з власної кишені викласти таку суму. Тому рахунки сплачують фінансово-промислові групи. Вони ж потім і впливають на норми поведінки переможця. Застава має бути, хай там тисяч сто. Але 2,5 “лимони” – нонсенс.

Дурна традиція N3. Один кандидат називає іншого кандидата технічним. Це штучне тавро насправді принижує не лише конкретного кандидата, а й частину українського електорату. За вітчизняним законодавством кожен громадянин України, який виконав певні умови, може бути обраним на будь-яку посаду. Тому навіть якщо за громадянина “Х” проголосує лише одна тисяча українців, ніхто не має права називати його технічним кандидатом, ображаючи його виборців.

28.09.2009.