З усіх держав, які відвідував (нашвидкуруч пригадую країн 15), найбільше свій прапор, як мені здалося, любить населення Сполучених Штатів Америки та Ізраїлю. Але при цьому мотивація у них різна. Американці вивішують національний стяг на приватних будинках, парканах, автомобілях та всюди, де можна – бо хочуть нагадати всім “понаїхавшим” з усіх світів, в якій країні вони перебувають. Така собі підсвідома націонал-патріотична самооборона інструментами символів.

Щодо євреїв – то у них прапор несе в собі, передусім, геополітичне і військове навантаження. Там особливо люблять вивішувати біло-синій стяг з Давидовою зіркою на якомусь приватному будинку в арабському кварталі Єрусалиму чи Яффо. Мовляв, ось ще один шмат землі повернули у свою власність.

На Великій Україні вкрай важко (точніше – майже неможливо) знайти приватну оселю, де майорить жовто-блакитний прапор. Хіба що – на владних будівлях й те – лише на свята.

Єднання навколо абстрактних символів відбувається лише за певних умов – здебільшого під час якогось протистояння. Українці не змушені відвойовувати шмат за шматом своєї землі і цілодобово стерегти кожен квадратний метр, як це роблять євреї. Бажаючих понаїхати сюди з не дуже заможних країн також значно менше, ніж тих, хто пхається до США та природно розмиває суто американську самобутність (звісно, якщо взагалі існує таке поняття, як американська самобутність).

Відповідно, чи не єдиним протистоянням, яке може мобілізувати українців до несамовитого і демонстративного кохання до жовто-блакитних кольорів – спортивні протистояння. Як от Європейський чемпіонат з футболу (в народі – Євро-2012). От і добре – нехай хоча б так! Око милується від прапорців на тисячах автомобілів, від жовто-синіх стрічок у волоссі дівчат і таких само кольорів у вбранні дітлахів. Бо барви українського прапору – красивіші і важливіші за всі партійні символи й кольори. Хай так і буде!