Створення системи громадського (суспільного) мовлення – одна з вічних тем у боротьбі за демократичну й цивілізовану українську державу. Роки застою та забалакування, численні невиконані обіцянки навчили медійну спільноту ставитися до заяв на цю тему скептично. Однак сьогодні влада знову декларує наявність політичної волі до створення громадського телебачення і радіомовлення на базі державних телерадіокомпаній. Нині команда президента Януковича готує законопроект на основі Концепції, розробленої Гуманітарною радою при Президентові та всенародно (щоправда, майже без участі визнаних медіаекспертів) обговореної. Представник опозиції, голова Комітету з питань свободи слова та інформації Андрій Шевченко у жовтні поточного року зареєстрував свій проект. Аналізові проекту Андрія Шевченка присвячено текст Руслана Кухарчука.

У липні я написав колонку «Суспільне телебачення: спроба №2» , у якій проаналізував кілька положень «Концепції створення Національного суспільного телебачення і радіомовлення». Нагадаю, її запропонувала Громадська Гуманітарна рада при Президентові України.

 Але крім згаданої нової концепції залишається чинним Закон України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України», ухвалений Радою й підписаний Кучмою в далекому 1997-му. А ще у жовтні цього року з’явився проект Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”». Його написав народний депутат Андрій Шевченко з групою співавторів.

 Отже, наразі маємо три документи на тему суспільного (громадського) телебачення і радіомовлення:

 1. Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (1997 р. зі змінами й доповненнями від 2002 р.)

 2. «Концепція створення національного суспільного телебачення і радіомовлення» (червень 2010 р.)

 3. Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України“» (жовтень 2010 р.)

 Концепцію частково дослідили. Що ж до чинного закону, то аналізувати його немає ніякого сенсу. Це абсолютно застарілий з моральної точки зору документ, який правильніше буде анулювати і замінити іншим. До того ж, він має радше декларативний характер, аніж практичний: у ньому не розписано алгоритми й механізми функціонування суспільного мовлення. Тому погляньмо на запропонований Андрієм Шевченком та його співавторами новий профільний законопроект.

 Одразу зазначу, що єдиної правильної схеми організації та функціонування суспільного мовлення не існує. Проте існує сам принцип: суспільне мовлення (СМ) – це телевізійне та радіомовлення, позбавлене політичного контролю з боку держави та фінансового контролю з боку рекламодавців; це мовлення, покликане задовольняти інформаційні потреби аудиторії. При цьому акцент робиться на інформаційних, освітніх та пізнавальних жанрах.

 Тепер «проїдьмося» по кількох статтях запропонованого законопроекту. Це – сучасний ґрунтовний документ із добре виписаними механізмами, на відміну від чинного закону 1997 року. Проте дозволю собі висловити деякі зауваження і пропозиції.

 Стаття 1. 

2. Суспільне мовлення України є неприбутковою державною установою, яка засновується Кабінетом Міністрів України.

 У концепції від Гуманітарної ради Януковича функцію засновника пропонують покласти на Фонд державного майна. Чинний закон це право віддає парламенту. Ідея з Кабміном, звісно, логічніша: буде менше політизації на етапі заснування, плюс саме уряд верстає державний кошторис, від якого частково залежатиме і СМ. Але…

 Від самого початку принципово важливо зберігати «принцип суспільності». Це означає, що, як варіант, можна створити окрему неприбуткову (громадську) організацію, прописати її в законі й уповноважити її спільно з Кабміном заснувати компанію суспільного мовлення. Представники цієї ж неприбуткової організації за участі інших громадських організацій братимуть участь у роботі Ради суспільного мовлення.

 Серед аналогій можна згадати Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ). Це неприбуткова організація (хоч і не зовсім громадська), до якої входять страхові компанії і яка існує згідно з нормами Закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Фактично ця недержавна установа є інструментом упровадження і функціонування на державному рівні так званої автоцивілки.

 Стаття 3. Завдання Суспільного мовлення України

 Основними завданнями Суспільного мовлення України є:

6) створення та поширення економічних, культурно-мистецьких, навчально-пізнавальних, розважальних, спортивних програм, програм для національних меншин, дітей та молоді, людей з обмеженими можливостями, інших соціальних груп.

 Додати в цей перелік релігійні програми. Компетентне й цікаве висвітлення релігійної тематики у світських ЗМІ має стати нормою принаймні для суспільного мовлення в Україні. Адже всі соціологічні опитування останніх років демонструють: інститут церкви користується найбільшою довірою українських громадян. Фундаментальне завдання медіа – висвітлювати й аналізувати актуальні процеси. Отже, ігнорування релігійної тематики і релігійних аспектів у суспільно-політичних темах є ознакою журналістського непрофесіоналізму.

 Стаття 4. Принципи діяльності (суспільного мовлення)

6) відсутність дискримінації за будь-якою ознакою.

 Неоднозначний принцип. Тут треба або чітко розписувати, дискримінація за якими ознаками неприпустима (наприклад, колір шкіри, релігійні переконання, мова спілкування), або ж узагалі прибрати цей пункт. Бо особи з девіантним мисленням та способом життя люблять влаштовувати через антидискримінаційні норми свою пропаганду.

 Стаття 9. Рада Суспільного мовлення України 

1. Найвищим керівним органом Суспільного мовлення України є його Рада.

 Стаття 10. Склад та порядок формування Ради Суспільного мовлення України

 Рада Суспільного мовлення України формується Кабінетом Міністрів України та складається з 15 членів. Кабінет Міністрів України включає до складу Ради Суспільного мовлення України дев’ять осіб за поданням депутатських фракцій Верховної Ради України та шість осіб за поданням конференції представників громадських організацій, що діють у сфері журналістики або захисту свободи слова (далі – конференція громадських організацій).

 Отут і почнеться політизація процесу. Всі ми знаємо, що таке формальні та неформальні фракційні квоти у судах, наглядових радах державних банків, національних компаній та державних установ. Віддавати за цим принципом більшу частину місць у Раді СМ політичним ставленцям – дуже ризиковано. Нівелюється принцип суспільного мовлення.

 Тому пропоную таку схему. Кабмін має включити до складу Ради СМ не дев’ять, а шість осіб. Шістку від Кабміну слід формувати не за фракційним принципом, а методом рейтингового голосування у парламенті з використанням електронної системи голосування (це збільшить шанси пройти до складу Ради СМ реальних авторитетних фахівців, а не політичних наглядачів від фракцій). Список кандидатів для участі у рейтинговому голосуванні готує парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації;

 Один член Ради СМ хай буде прямим посланцем від уряду (в тому числі для нагляду за використанням бюджетних коштів).

 Один член Ради СМ – представник Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (нагляд за додержанням чинного законодавства щодо телерадіомовлення).

 Один член Ради СМ – голова неурядової організації, яка разом із Кабміном стала співзасновником Організації суспільного мовлення.

 Шість членів Ради СМ – уповноважені представники всеукраїнських громадських організацій, що діють у сфері засобів масової інформації (громадські організації, які функціонують не менш як п’ять років з дня реєстрації Міністерством юстиції України).

Стаття 14. Дострокове припинення повноважень члена Ради Суспільного мовлення України

1. Повноваження члена Ради Суспільного мовлення України припиняються Кабінетом Міністрів України достроково у разі:

4) виявлення конфлікту інтересів чи неусунення конфлікту інтересів у визначений цим Законом строк;

5) порушення вимог щодо несумісності, визначених частиною третьою статті 12 цього Законом.

 Факти наявності конфлікту інтересів і недотримання вимог щодо несумісності має бути зафіксовано в рішенні суду. Автором відповідного судового позову може бути будь-який громадянин України, державна установа, громадська організація, благодійна організація чи суб’єкт підприємницької діяльності.

 І ще одне: в законопроекті не прописано порядку обрання (чи призначення) голови Ради СМ. Оптимальний варіант – обрання членами Ради СМ простою більшістю голосів. Але такі виборі мають відбуватися часто – щороку.

Стаття 20. Джерела фінансування Суспільного мовлення України

1. Суспільне мовлення України фінансується за рахунок Державного бюджету України, продажу власних теле- та радіопередач чи програм, плати за користування авторськими та суміжними правами, отримання благодійної допомоги та інших джерел, не заборонених законодавством України.

Державне фінансування слід обмежити конкретними статтями витрат. Бо в іншому разі чим це новостворене СМ відрізнятиметься від нинішніх НТКУ та НРКУ. Тому пропоную, щоб казенними грішми покривали лише дві статті: закупівля дорогого обладнання і фінансування експлуатації мереж передавання сигналу. Держава забезпечить гарантії технічного функціонування суспільного мовлення й продемонструє свою добру волю. Але при цьому не матиме вирішального випливу на контент.

 Усі інші витрати, в тому числі на виробництво, кадри, зарплату менеджменту, в жодному разі не можна компенсувати за рахунок держбюджету з названих вище причин. І це має бути однозначно прописано в законі.

 Крім цього, слід додати ще один вид грошових надходжень: абонентна плата від глядачів. Врешті-решт саме абонплата має стати основним джерелом грошових надходжень. По 1-2 гривні на місяць із кожного. Й не треба підписувати договори з усіма домогосподарствами. Достатньо в добровільно-примусовому порядку підписати договори з кабельними операторами. Вони, в принципі, не бідують, тож хай беруть на себе соціальне навантаження – безкоштовно приймають і перераховують на рахунок СМ абонплату від населення за можливість дивитися вільне, незаангажоване суспільне телебачення.

 Стаття 21. Реклама 

Трансляція реклами, повідомлень про спонсорів та програм телепродажів на каналах мовлення Суспільного мовлення України забороняється.

 З цим погарячкували. Рекламу і спонсорство слід залишити. Щоправда, жорстко обмежити їхню кількість. Наприклад, не більше 10% ефірного часу – під рекламні та спонсорські повідомлення. До того ж, коштувати така реклама має дуже дорого. Якщо хтось із рекламодавців готовий переплачувати з власних іміджевих міркувань, йому слід надати це право.

 II. Прикінцеві положення

 2) у тримісячний термін з дня створення державної установи «Суспільне мовлення України» забезпечити передачу їй майна (частки, що належить державі в майні) і наступну ліквідацію таких юридичних осіб:

– Національна телекомпанія України;

– Національна радіокомпанія України;

– Державна телерадіокомпанія «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення»;

– Державна телерадіокомпанія «Культура»;

– обласні державні телерадіокомпанії, Державна телерадіокомпанія «Крим», Київська державна телерадіокомпанія, Севастопольська державна телерадіокомпанія.

 Тут слід уточнити, що йдеться також про передачу «Суспільному мовленню України» й прав на володіння всіма ліцензіями відповідних установ на мовлення в ефірі, кабельних мережах та через супутник.

 Згідно з ухваленою «Концепцією створення національного суспільного телебачення і радіомовлення», на всю цю шляхетну справу виділяється два роки. Перші кроки зроблено – на рівні декларацій і кількох документів. Тепер на часі термінова справа – ухвалення відповідного закону. Бо поки не буде правової основи, ніхто не рухатиметься в цьому напрямку. Без закону державні чиновники не поспішатимуть виписувати підзаконні акти, положення та розпорядження. Без закону технарі не напружуватимуться налагоджувати необхідну інфраструктуру, а профільні громадські організації й телерадіоустанови не резервуватимуть і не готуватимуть фахівців для організації багатостраждального суспільного мовлення в Україні.

 Руслан Кухарчук, журналіст, президент асоціації «Новомедіа», для “Телекритики”.

01.12.2010.