Обрання Президента України у парламенті. Коли я був дуже молодим, то дуже сильно обурювався через таку ідею. Нагадаю, ця тема широко обговорювался ще під час першої епопеї під назвою «Зміни до Конституції» – на межі 2003 і 2004 років. Тоді царював Леонід Другий (Кучма). А Леонід Перший (Кравчук), мандруючи кулуарами парламенту та спілкуючись з журналістами, красномовно підтримував обрання Президента у Раді. Пам’ятаю, я тоді був дуже злим на нього.

Тодішня опозиція стала дибки, бо ж всі розуміли що у такий спосіб Президентом хотіли зробити Віктора Першого (Януковича). На той час через юний вік я ще жодного разу не голосував на президентських виборах. Тому дибки став і я – подумки. Мовляв, як це так – не зможу відчути гордість від вкинутого у скриню бюлетеня за свого кандидата. І таким чином не буде виконана моя історична місія людини і громадянина – впливати на формування державної влади і своєї долі.

Такі думки долали мене, коли я був дуже молодим. Коли ж став просто молодим, трохи розслабився. Тому коли чергова епопея зі змінами до Конституції оволоділа народними масами, коли всі навколо обговорювали одне – «змову» ПР і БЮТ щодо обрання Президента у Верховній Раді, – я вагався, на чий бік пристати.

Чисто емоційно хотілося б, щоб Президента обирав народ. Бо ж ми вже просто звикли до цих свят демократії. І якщо довго немає ніякого голосування починається всенародна «ломка».

Але з прагматичних міркувань, якщо збережеться нинішня система розподілу повноважень і відповідальності між Президентом і урядом/прем’єром, то немає ніякої різниці, хто обиратиме главу держави. Все рівно конфлікт і хаос у стосунках між гілками влади триватиме ще п’ять років. А потім ще п’ять років. А потім – знову стільки ж. Але народ все віритиме і віритиме, що на наступних виборах все зміниться. І так до безкінечності. А чи є сенс?! Можна довго гратися у таку облудну демократію і вщент руйнувати державу – економічно і геополітично. А тим часом тішитися, що ми всенародно обрали Президента. Дурня!

Актуальніше нарешті з’ясувати і прописати в Конституції повноваження Президента. Тут є два правильні шляхи – повернути йому повноваження Кучми або забрати їх геть і зафіксувати на рівні повноважень Президента Німеччини чи Італії. І так, і так буде нормально! Головне, щоб не так, як зараз, коли Ющенко нібито і відповідає перед виборцями як голова держави, але не має важелів впливу на економічний розвиток держави. Ну так нафіга такі всенародні вибори Президента?! Хіба просто, щоб потішити своє народне самолюбство?! Але ж зависока ціна – невизначене майбутнє України.

У будь-якому господарстві завжди має бути хтось головний, на кого завжди можна показати пальцем у разі провалу, хаосу та кризи. Згідно з чинною Конституцією, в Україні таких двоє – і Президент, і прем’єр-міністр. А як наслідок – нікого. Казано-переказно про недолугість конституційної реформи, проголосованої у груді 2004-го. Але ж так воно і є! І поки не буде чітко визначена головна особа в державі, розмови про спосіб обрання Президента є просто словоблудством.

Україна має стати або ж чисто парламентською (тоді Президента обирати в Раді), або ж чисто президентською республікою (тоді Президента з максимальними повноваженнями обирати всенародно). Одне з двох, третього не дано. А оці гібриди на кшталт президентсько-парламентської чи парламентського-президентської республіки – це шлях у прірву. Ми ним сміливо крокуємо з 1996 року.

15.06.2009.

«И будут расти между травою, как ивы при потоках вод» (Исаия 44:4).
© Руслан Кухарчук – персональная страница. Правила использования