В усіх українських виборчих кампаніях є кілька традицій, які мене відверто дратують. Це суб’єктивно, звісно. Але дозволю собі висловитися коротко про кожну з них.

Дурна традиція N1. Постійно змінювати виборчий закон за кілька місяців до голосування. І коли йдеться про справжнє вдосконалення з урахуванням вимог часу – то «ноу проблем». Але у більшості випадків то є кон’юнктурні зміни, зумовлені політичною, а не правовою доцільністю. У більшості випадків – це змови між найпотужнішими гравцями на політичному полі.

Дурна традиція N2. Регулярно збільшувати заставу для участі у виборах. У такий спосіб, фактично, порушується гарантована Конституцією рівність можливостей для всіх громадян України. Адже не всі кандидати можуть заплатити 2,5 мільйони гривень, щоб балотуватися, наприклад, на найближчих президентських виборах. Виходить, що у нас всі рівні у можливостях, але ті, в кого є 2,5 мільйони гривень – рівніші.

А ще ця традиція стискає олігархічний зашморг на шиї тієї чи іншої партії або ж кандидата. Загальновідомо, що майже ніхто з наших політичних лідерів не здатен з власної кишені викласти таку суму. Тому рахунки сплачують фінансово-промислові групи. Вони ж потім і впливають на норми поведінки переможця. Застава має бути, хай там тисяч сто. Але 2,5 «лимони» – нонсенс.

Дурна традиція N3. Один кандидат називає іншого кандидата технічним. Це штучне тавро насправді принижує не лише конкретного кандидата, а й частину українського електорату. За вітчизняним законодавством кожен громадянин України, який виконав певні умови, може бути обраним на будь-яку посаду. Тому навіть якщо за громадянина «Х» проголосує лише одна тисяча українців, ніхто не має права називати його технічним кандидатом, ображаючи його виборців.

28.09.2009.

«И будут расти между травою, как ивы при потоках вод» (Исаия 44:4).
© Руслан Кухарчук – персональная страница. Правила использования